КНЯГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ

0

Технічний геній наших днів відкрив магічну можливість. Створена система, здатна "списувати" уривки мелодій, які наспівували гончари, що сотні років тому виготовляли полумиски, макітри, глеки. З’ясувалося, що, обертаючись, гончарний круг з руками чи різцем майстра був по суті звукозаписувальним пристроєм. І обпалена в печі глина береже ту "звукову доріжку". Її можна відтворити й почути крізь товщу літ – чим наразі і займаються науковці. Та пісенне послання є далеко не в кожному виробі. Адже співають не всі. Це дар, про властивості якого все знає наша співбесідниця – співачка від Бога, народна артистка України Ніна МАТВІЄНКО.

Скажи, мати, де є терен, піду наламаю.
Скажи, мати, де є доля, піду нагукаю.
Терен, доню, ще зелений, не треба ламати.
Як є доля, сама прийде, не треба шукати.
Народна пісня

– Ніно Митрофанівно, чому люди співають?

– А чому вони саджають квіти? Бо не можуть інакше. Особисто я – то вже напевно. Бог дав мені одну долю – співати. Не уявляю для себе іншого життя. Без пісні я вже немов і не я. Місяць без виступів – і я власний голос не пізнаю. Поки співаю, доти й пульсує моя душа. Я б померла, коли б не співала, чи стала б безнадійно хворою. Мене, як квітку, треба підживлювати концертами. Та це, між іншим, невтямки нашим зверхникам. Згідно з їх приписами, пенсійна служба "ріже" мені пенсію, байдуже, що я з гонорарів ретельно сплачую всі податки. Втім, хіба лише я? У мене, однак, до можновладців одне прохання: не вкорочуйте мені віку, не вбивайте бажання співати. Я без пісні не живу.

– А вони вам ще не радять працювати безкоштовно?

– Подібне – образа й приниження Божого дару. Це я знаю твердо. Бо змолоду десятки років співала й співала, не думаючи, скільки мені за це заплатять. Кидала дітей і мчала на виступи – за "голу" зарплату. І мені якось сказали: "Ти не шануєш дар Отця, а це тяжкий гріх. Не дозволяй себе грабувати". А мене й справді дурили і обкрадали. І ось тепер до здирників долучилась держава.

– Чим викликана плутанина з вашим днем народження? Скрізь вказують на 10 жовтня, а ви називаєте 13-е.

– У той час породіллі видавали манку. Але тим, хто народжував після 10 числа, крупи вже не діставалося. Ось мама й "перенесла" мене на 10-е. Голодні роки…

– Нескладно здогадатися, що ви доньку назвали в честь мами – Антоніни Ільковни. Вони в чомусь схожі?

– Мама двічі виходила заміж, Тоня – так само. Мама була висока духом, і Антоніна є самостійною, незалежною в своїх засадах. Мама була сильною, вкрай непоступливою, але ж і Тоня мовчки, терпляче, але неодмінно досягає мети. Звісно, й різного в них удосталь.

Антоніна Ільковна була берегинею нашого дому. Постійно його впорядковувала, та головне – була його душевним осердям. Мама чудово знала і чітко дотримувалась традицій і сімейних свят, до кулінарних звичаїв включно. На Хрещення по народженню дитини, коли приходять куми, обов’язково готувала визначені страви – так звану "потравку" і холодну юшку з грибами, й ніколи не нехтувала обрядовістю. Тому й не розуміла випадкових гостей, що не давали господині як слід підготуватися. Казала в цих випадках: "Який чорт в гості – така й закуска". Натомість, Тоня спонтанним гостям рада, й за п’ять хвилин в неї з нічого готове частування.

– У вашої мами було 11 дітей. І четверо з них перебували в школі-інтернаті. Як вам там жилося, відірваній від близьких?

– Навіть не уявляєте, як добре! Інтернат в селі Потіївка на Житомирщині був дуже гарний. І хочу зазначити, що мама віддала нас в інтернат не через нестачу прожитку в родині, а хотіла, щоб я найшвидше йшла далі, бо вона мене виокремлювала із всіх своїх дітей. А ми ж в селі були кріпаками, бо й паспортів не мали.

– Десь читав, що в тому ж таки інтернаті вам довелось відстоювати своє дитяче уявлення щодо себе…

– Там був чіткий розпорядок дня, дисципліна, що добре, але я, скажімо, звикла вдома спати в нічній сорочці, на якій, до слова, маминими руками було вишите ім’я "Ніна". В інтернаті ж дівчатка мали одягати на ніч трусики – це перевірялося, і для мене такий контроль був неприйнятним. А за порушення режиму карали часом аж надто. Вихователі і на коліна ставили, і туалет чистити відсилали. Так ось я ніколи на колінах не стояла і туалети не чистила – хай би мене вбили.

– Ви якось прохопилися, що вам ніяково їсти в присутності значної кількості людей. Звідки це? В селах все ж святкові столи довгі, та й інтернат не передбачає обособлення…

– Що ви – дітей з дорослими за спільний стіл не садовили! Ми б там просто не помістилися. Нас кормили окремо: велика тарілка ставилася на підлогу і кожен своєю ложкою вправлявся, як міг. Їли швидко, мені це здавалось негожим, я обідала статечно і завжди лишалася голодною. Мама це бачила і частенько, коли доїла корову, кликала мене з кухлем до себе, щоб напоїти парним молоком. Я ж, по щирості, ліктями працювати не навчилася й досі.

З сімейних свят яскраво запам’ятався день народження братика, якого хрещені підкидали до стелі, щоб він ріс і літав усе життя, що дуже мені сподобалося.

– А Митрофан Устинович, ваш батько, який був чоловік?

– По натурі – напрочуд веселий. Коли випивав – з нього можна було вірьовки вити, чим ми, діти, охоче й користувалися. Вони з мамою дуже гарно співали. Та жилось йому тяжко –велика родина, і працював він як чорний віл, брався за все, до нічної охорони і копання могил включно. Як наслідок, його батьківської ніжності на дрібних діток ще вистачало, але ж нас було як гороху – Толя, Люся, Марія, Микола, Ніна, Василь, Валентин, Іван, Михайло, Поліна, Володя. Тож було всякого. Батько під час війни воював у партизанах, і цим все сказано. Він частіше таївся, ніж відкрито проявляв себе, і в цьому вони з мамою були єдині: їм для мовчазної оцінки недолугого голови чи корисливого бригадира було досить миттю перезирнутися. Однак, якщо Митрофан Устинович "виходив з берегів" – ховайся в жито! Мати ж невипадково співала про те, що і не раз й не два: "крізь віконечко утікала". Мама рятувалась від батька у вікна, як втікали від нього мої сестри й брати, коли він сваволив.

– Як думаєте, які риси характеру закарбувало вам дитинство, що не виглядало безхмарним?

– Головно – велике терпіння. Я вмію чекати. А ще я не схильна теревенити. Точніше, не була схильна, бо зараз вже не мовчу, виговоритись не можу. (Сміється). Не всі знають, але КДБ роками забороняв мені на концертах говорити: пісні співай, а спілкуватися з залом не смій!

– Тепер вже знаємо, що в ті часи був "змитий" і фільм Юрія Барановича "Співає Ніна Матвієнко". Проте і тоді вам принаймні раз вдалося переграти "кураторів культури" – маю на увазі творчий вечір, де ви мали співати разом з матір’ю…

– Без мами в нашому селі нічого не співалося, не святилося й не хрестилося. Її голос зі дзвоником проймав всіх, а знамените мамине "ой" перейшло у спадок до мене. І я дуже хотіла заспівати з мамою в Києві. Вже й афіші з її ім’ям були готові, коли мене закликали у владний кабінет і сказали, що "сільська баба" не повинна виходити на столичну сцену. І це в "державі робітників і селян"! Я була вражена і вбита й не знала як, попри заборону, вивести маму на сцену. Та Господь все управив, як треба. Я співала одну з наших улюблених пісень і раптом змовкла: "Ой, мамо, я слова забула!" І тоді мама, що сиділа в першому ряду, підійшла до сцени й продовжила спів. Я підхопила, вивела маму на кін і вже разом ми доспівали до кінця. Зал вибухнув оплесками й вигуками захвату. Це був справжній фурор!

– Ви якось сказали, що діти і батька, і матір хочуть бачити сильними. Невже ваші діти і справді вимагають від вас крицевої волі й такої ж поведінки? Мама – це ж просто мама…

– Гадаю, вони вже змирилися з моєю наївністю і романтизмом. Хоч за інерцією ще питають, коли я подорослішаю. В моєму житті з раннього дитинства чомусь все відбувалося через біль і страшне безсоння. Часто підйом був о п’ятій ранку. Мама втішала: "Вставай, вставай, розходишся…" І я вставала – пальчики збиті, ніжки поколоті, але біжу босоніж, кульгаючи, до телят… Завжди недоспата… "На тому світі виспишся". Проте я не жаліюся ні на що, бо в цьому супротиву життя міцніла і лише дивуюся часом, що не озвіріла, а навпаки – лишилася довірливою і щедрою, можу з хати винести все, окрім щастя. А моє щастя, моє раювання – це голос через сльозу сердечну, обов’язок співати на висоті правди мого народу. Що ж до всього пережитого, то я маю щоденник, куди стягую свої записи-спогади, наче сирі дрова, просушені від сліз – можливо для донечки, яка їх потім буде читати і посміхатися, а може трохи й поплаче…

– Ми зростали в добу безбожжя, і лад дикунськи пильнував, аби дитя людське не увійшло під захист Отця небесного. Та вам, здається, це не завадило зростити в серці віру?

– До чого тут віра? Вона поневолює. А я вільна людина, що живе Богом. Сказати про особу "віруюча" – означає зробити пусту наліпку, не більше. В мене не віра – довіра до Бога. А це різні речі. Знання ж про Господа приходять до мене духовними шляхами: через віщі сни, видющих людей. Я, коли хочете, довгий час колядки, де є Христос, навіть не співала. Зате дуже любила веснянки, наші прапісні, що закликали прихід Весни. Прикро про це говорити, але дівочі весняночки навколо храмів Церква сама і знищила, вважаючи їх язичеством. А це була велика культура, красива і світла. Що ж до радянської влади, то її свавілля в духовній царині не знало меж, натомість ми навіть не здогадувались, хто ми є насправді – настільки все було перекручено й поховано. Знання здобували самотужки і значно пізніше. Тому мене змолоду так вабили щедрівки: в часи колгоспів в них возвеличувалися господар і господиня. Він був ясним місяцем, вона – зорею, а дітки – дрібними зірками. Господиня в свята ходила панною, а не була гуртовим нічим, як так звана "радянська трудівниця". Українці спрадавна вірно славили Отця. Поважали батька й матір, ревно шанували закони чистоти й незайманості, гідні стосунки між людьми, вільні від осуду, заздрості, зловтіхи. В нас повік не було розбрату, а суспільна етика грунтувалася на єдності й турботі про інших.

– Ви не в міфах живете?

– Жодним чином! В нашій родині ще лишались елементи давнього устрою громади. Тата і маму ми, діти, називали виключно на "ви". Інакше не мислимо. Мені дивно і дико чути від своїх доньки чи сина, що вони мені "тикають", правда, лише коли посваряться зі мною. Християнство князь Володимир запроваджував вимушено і робив це під тиском обставин, стосунків з Анатолією, чим невиправно збіднив наш народ. Адже постулати на кшталт "Всяка влада від Бога", чи проповідь покори, смирення й людської нікчемності перед особою Христа – "раб Божий", ввійшло в генетичне протиріччя із засадничими рисами українського національного характеру. Ми – чада Божі, а не раби. Християнство дійсно вчить любові до ближнього, але ця любов була прадавньою чеснотою українців. До того ж ім’ям Христа чинилися такі злочини проти людяності, про які моторошно й згадувати. А деякі біблійні тексти? Подиву гідна приміром, молитва "Отче наш", скажімо, її рядок: "Не введи нас у спокусу". Чи не безглуздя? Як Отець небесний може вводити людей у спокусу – це ж диявольська втіха?! І чому в цій молитві не знайшлося місця для Божої Матері – Оранти-заступниці, яку споконвіку славив наш народ?

– Звання Героя України ви удостоєні зі знаменним обгрунтуванням: "За вершинний пісенний талант, що пробуджує і возвеличує духовну силу українського народу".

– Я це вперше чую!

– Скажіть, як на духу, в Україні важко пробуджувати духовну спрагу співвітчизників?

– Народною чи талановитою сучасною піснею – зовсім ні. Адже вони вібрують в унісон з людською душею, найпотаємнішими й найчутливішими її струнами. Пісня діє на людину, оминаючи захист, яким ми "озброєні" в буденному житті для побутових воєн. Я знаходжуся в полоні духовної харизми народної пісні, а відтак вона чарує й слухачів.

Ось часто кажуть про розрив сходу й заходу України. А ми в складі тріо "Золоті ключі" влітку 2007 року здійснили благодійний тур "Самотності – ні", під час якого співали в притулках для старих в тих регіонах країни, де українська пісня, згідно з хибними уявленнями, людям не люба. І що б ви думали? Глядачі після кожного концерту кидались до нас: "Чого ви так швидко закінчили?", хоч у нас була повна програма. Проблем з порозумінням там не було, а якщо щось і ятрило серце, то це питання: "Як можуть діти віддавати батьків в богодільні?" Цей крик душі супроводжував мене впродовж всього туру: "Де ви, діти? Що ви робите?". Тож коли співаю: "Наступає чорна хмара, // А за нею синя. // Чи є в світі така друга, // Як я нещаслива?", то я це співаю і про них, і про себе…

– Ніно Митрофанівно, зізнаюсь вам, що цього літа, гостюючи в друзів, я не витримав іспит на знання "пісенного контенту". Мені поставили запис вашої пісні. "Хто співає?" – питають. "Не смішіть, – кажу, – звичайно ж, Ніна Матвієнко". "А ось і ні, – переможно заявили вони, – це дійсно Матвієнко, однак Антоніна". Я не йняв віри! Та звідси й питання. Голос, справді, не вибирають, але наскільки така подібність ваших з донькою голосів ускладнює прагнення Антоніни бути неповторною?

– Немає в неї такого прагнення, бо несхожість як мета є дурня, що й розмови не варта. Співай душею і своїм голосом, не переймайся лукавими розрахунками – і люди тебе слухатимуть. І тоді навіть буде зайвим музичний супровід. Якось в Німеччині дві години слухали мій акапельний спів, і величезний зал сприймав виступ як одна людина. Гарна пісня може все, а хитрощі маркетингу – для пустої попси. В цьому сенсі я за Тоню спокійна, душа болить за неї з інших причин, та вони не для преси.

Я щаслива і вдячна Богові й людям за можливість переллятися у своє дитя, як молоко в горличко кухлика. Ота характерність, сльозинка кришталева, що чула я в маминому голосі, вживилася і в голос Тоні. Три покоління її переповнили і співає моя доня голосом Роду.

– Ваш чоловік Петро Гончар – всиновлений племінник Івана Гончара, знаного фольклориста-етнографа, збирача українських старожитностей, виробів народних промислів. Та колекціонери – зациклені на своїх зібраннях люди. В цьому зв’язку мені важко уявити, щоб Петро Іванович купив вам коштовність чи улюблені парфуми, а не придбав щось запропоноване йому для музею. Чи я помиляюся?

– Помиляєтесь. Були і духи "Ніна Річі", і сережки, і перстень, і ще одні сережки…

– Тоді даруйте. Однак ось ваше відверте зізнання: "У чоловіка на дачі, яку я будувала, тепер велика майстерня. В нього також – музей батька, кабінет в ньому, окрема спальна кімната, в доньки – квартира на Хрещатику, а в мене нічого подібного немає". Чому так?

– Бо не це головне. Головне – спокій, щастя сім’ї і дітей, внутрішня злагода, яку я відчуваю навіть в крихітній кімнаті.

– Ви в шлюбі з Петром Івановичем 45 років. І був час, казали ви, "коли я гризла себе питаннями: чому під час прогулянки по місту чоловік не бере мене за руку, як це роблять інші? Чому, коли я була вагітною, він соромився йти поряд зі мною, а інколи навіть переходив на інший бік вулиці?" Зараз ці подивування розвіяні чи лишаються?

– З минулим у мене рахунків немає – який в них сенс? Мені тільки гірко, що я в свої роки статків для дітей не зібрала. В українців заведено лишати їм основу благополуччя – кошти. А мені їм нічого передати. В моєї мами було те ж саме. Вона лише заздалегідь поклала за іконку гроші на свої похорони. Я про них забула і згадала тільки після поховання, коли ми їхали на поминки в село до сестри. Ті гроші тоді таки знадобилися.

– Коли людина співає в щасті, це зрозуміло. А чи може вона співати в горі?

– Ще більше! Коли я дівчиною дізналася, що мій хлопець одружився, то вбігла в гуртожитку в ванну, закрила двері, пустила воду литися і співала, хоч, скоріше, вила, виплакуючи своє горе.

– Людям властиво прагнути душевної злагоди. Однак як же важко утримувати гармонію в серці! Вражає, скажімо, випадок матері Терези, подвижниці милосердя й діяльної допомоги стражденним, блаженної, а тепер вже й святої, що на схилку життя гризотно волала до Спаса: "Де моя віра? Навіть глибоко всередині немає нічого, крім пустоти і темряви. Та якщо немає Бога, не може бути й душі. А коли немає душі, тоді, Ісус, ти теж неправда". Який відчай богополишеності! Ніно Митрофанівно, вам зрозуміло, що з нею відбувалося?

– Якось мені сказали: "Ніно, чим більше ти даєш старцям, тим більша черга стоїть до тебе". Тереза всю себе віддавала хворим і немічним, а горя лише збільшувалось, і біди було без дна. Ось вона і не могла збагнути, чому Господь це не припинить, і не могла з цим змиритися.

А взагалі, ми з вами говоримо, і я розумію, що багато питань, яких ми торкаємося, насправді не мають відповідей. І може навіть мені не варто їх шукати, а треба жити й співати, наскільки стає сил і благословення.

– Ми всі пам’ятаємо, яким бездоганним був перший Майдан! На ньому перемагали не тільки єдністю духу, але й красою. Адже там навіть не пили. Це була естетична перемога, демонстративно красива навіть до протилежної сторони. Не випадково, Майдан в нашій поезії вже став українським архетипом, адже краса – суто народний пісенний чинник. Тому й не згасає надія на те, що мистецтво, пісня ошляхетнюють душу, а краса породжує етику терпимості до інших людей. Та існує й інше. Дехто дивиться виставу чи кінофільм, виходить з концерту прекрасних пісень і каже підручному: "Йди і вбий!". То що ж, на ваш погляд, до снаги пісні? Що вона, власне, може?

– Пісня може бути незрадливим другом, духовним опертям. Переконана, що з мого концерту не виходять з наміром вбивства іншої людини. Леся Українка писала: "Слово, моя ти єдиная зброя!" В моєму розпорядженні є пісня, і це немало. В пісні я сповідаюся, пісня, окрім почуття, несе й сакральний зміст. Втім, пояснити, що з нами робить пісня, не під силу нікому. Це незбагненно.

– Років двадцять тому на виставці живопису Катерини Білокур – до слова, жінки і митця суціль драматичної долі – мене приголомшив такий факт. На її довершених полотнах – тріумфуюче бароко матінки-природи, апогей родючості української землі. І ця всеплодючість рідного лану так естетично впорядкована, немов списана з Божих гобеленів. Краса невимовна! А під тими картинами – дати написання, що збігаються з найстрашнішими роками Голодомору. На якому ж доланні навколишнього й внутрішнього пекла вона малювала! І ось повірте: виходжу я з Лаври і перше, що зринає в моїй голові після всього побаченого, це фраза, яка може бути заголовком статті: "Ніна Матвієнко – Білокур української пісні". Як би ви поставилися до такої назви?

– Катерина Білокур близька мені саме цим видатним доланням обставин. Вона довела, що крім Бога, нікому й нічим не зобов’язана. І, скажімо, заміж задля годиться виходити не стала. Немає кохання – жінка народить сиріт. Вона це знала серцем і вікувала самотньо. Любов – найбільше багатство землі і людського життя. Це, власне, сама формула життя. Але для чесної дівчини потрібен той єдиний коханий, щоб потім ні про що не пожалкувати. Катерина Білокур такого хлопця не зустріла. І рятувалась живописом.

Для мене щастя полягає в пісні. Через пісню я любила, формувала світогляд, страждала, зверталась до всього світу. Люди, мабуть, думали, що це пісні, та й годі. А це була моя доля. Я співала, приміром: "Полюбила невірного, й навіки пропала". Співала про себе, бо що мене чекає, знала наперед. Змінити не могла, ось і співала.

Втім, що б ми з вами тут не обговорювали, а в житті все йде своїм чином. Це як до мами підходить хлопчик і каже: "Мамусю, вгадай, що я з’їв на букву "ш"? Мама навздогад: "Шоколадку". – "Ні". "Шишечку?" – "Ні! Здаєшся? Тоді я тобі скажу – шерв’ячка". – "А де ж ти його взяв?" – "Шам пришкакав". От і ми будемо шукати щось таємниче на букву "ш", а виявиться, що це в підсумку банальний хробак.

– Декілька років тому вас запросили на ток-шоу Савіка Шустера. Була в його передачі "фішка": насамкінець шоу знаний виконавець співав щось ліричне, гамуючи пристрасті політичних сутичок. Але той вечір відзначився просто шаленим струмом ненависті і люті між учасниками телегризні. Лаялись всі з усіма, і за три години ефіру ніхто навіть не згадав про людей, так званих "маленьких українців". Впродовж шоу камера декілька разів зупинялась на вашому обличчі, і глядачі ціпеніли, дивлячись, якою все більш пригніченою ви ставали. І коли Савік, нарешті, оголосив ваш вихід, країна побачила Ніну Матвієнко в стані потрясіння. І та Ніна Матвієнко сказала людям лише одне: "Як страшно знати, що наші діти, внуки і правнуки приречені працювати на оцих і їм подібних господарів життя. Врятуй і збережи!" Ви поміняли пісню, яку хотіли виконати, і заспівали акапельно якусь тужливу народну про нашу долю – сумну й розпачливу без меж. Це було просто і велично: сухе людське страждання без сліз. Розумію, що питання не до вас, а до народу України, та все ж запитаю: як трапилося, що нація поділилася на два світи – надбагатих і бідних, які ледь не жебракують. І ці два світи несумісні.

– Я інколи думаю, що стосовно України здійснюється якийсь пекельний план задля її розкладу й поневолення. Ось тільки не певна, внутрішній цей намір чи сторонній. Інакше й пояснити не можна, чому ми всякчас втрачаємо свої шанси – один за іншим. І живемо все гірше.

Нас впродовж віків нищили і вбивали. Мабуть, наш Чумацький шлях стоїть комусь на заваді. Та історія вчить тому, що й коту зрозуміло: миша все ж колись вилізе із нори. Мабуть, невипадково, готуючи до виконання нині широко відому пісню "Роде наш красний", що є весільною, я серцем відчула потребу надати їй більш точного і ємного змісту. До мене заклик "не цуратися й признаватися" виводили з того, що, мовляв, "небагацько нас є". В цьому була скарга, звучав жаль – і на тому все. Я ж співаю: "Бо багацько нас є". В такому засновку домінує гордість за рідну спільноту, пошанування її планетарної значущості й самобутності. Тим часом, на ображених воду возять.

– Ви якось сказали: "Головне, щоб було завтра". Яким вам сьогодні бачиться майбутнє нашої землі?

– Вийде ясне сонечко. Прийде світлий день. І народ український продовжить своє буття у Всесвіті. Адже, "ми, русичі – з первородних Родів, що прийшли на цю землю, роджені у правді: анти, скіфи, орії. Це ми, нащадки із сузір’я "Матьковша", назвали нашу святу Землю – Макош – Мати, де я молюся серцем до Богині життя Живи, схлипуючи загубленим, знищеним минулим і заступаюся пісенно, живучи сьогоденням. Жайвір мого Полісся й досі мліє у моєму голосі, моїх дітях-піснях, у поклоні до Всевишнього Отця і духовного батька – архангела, Святого Гавриїла. "І справжнє лиш те, що встиг"!

Олександр САКВА.